"Православный взгляд"

Друк в журналі «ПРАВОСЛАВНЫЙ ВЗГЛЯД»

Син  

Підготували Піщук Наталія та Пєріна Раїса

  Один багатий чоловік і його син займались колекціонуванням картин знаменитих художників світу. У їхній колекції можна було знайти все: від Пікассо до Рафаеля. Вони часто переглядали картини зі своєї колекції, додаючи до неї все нові шедеври.

Але розпочалася війна, і син пішов захищати свій народ. Він був дуже мужнім і загинув у битві, рятуючи життя свого товариша. Для батька це було страшним ударом, хоча, відправляючи свого улюбленого сина на війну, батько знав, які випробування випадуть на його долю. Батькові друзі не розуміли такого «безглуздого вчинку», адже від армії можна було відкупитися. Війн багато, а син – один...

Через місяць, якраз в переддень Різдва, хтось постукав у двері. На порозі стояв юнак з великим пакунком у руках. «Я той солдат, якому Ваш син врятував життя. Того дня він врятував життя багатьом нашим друзям. Він якраз ніс мене на своїх плечах у сховище, коли куля наздогнала його і потрапила у самісіньке серце. Він часто розповідав нам про Вас і про Вашу любов до мистецтва». Юнак схвильовано почав розмотувати пакунок. «Я знаю, – сором'язливо сказав він, – Це не шедевр... Я не професіонал, але думаю, що Ваш син хотів би мати ось це». Батько розгорнув пакунок, – то був портрет його сина. На перший погляд, картина дійсно здавалась непрофесійною, але батько був вражений тим, як точно портрет передавав характер сина, його душу... Дивлячись у такі живі очі на портреті, він не міг стримати своїх непроханих сліз. Батько обняв юнака і хотів щедро віддячити йому за це полотно, в порівнянні з яким вся його багата колекція вмить перетворилась в жалюгідну фальшивку. «О ні, я ніколи не виплачу той борг, який маю перед Вашим сином. Це подарунок», – сказав юнак і швидко пішов геть. 

Батько розмістив портрет на найпочеснішому місці зали. Щоразу, коли відвідувачі приходили помилуватись його колекцією, першим полотном, яке демонстрував батько, був портрет його сина. 

Батько помер, і через деякий час відбувся великий аукціон з продажу його колекції. Зібралися найвпливовіші любителі мистецтва і найвідоміші у світі колекціонери. Усі вони були схвильовані у передчутті придбання шедеврів, про які вони мріяли все своє життя. Першою була виставлена робота під назвою «Портрет сина» невідомого автора. «Ми починаємо наші торги з цієї картини, – голосно вигукнув розпорядник аукціону, – Хто почне робити ставки?» У залі настала напружена тиша... Згодом пролунав чийсь голос: «Ми проїхали тисячі кілометрів, щоб придбати шедеври. Заберіть цю картину! Чи ви маєте нас за дурнів?» 

Розпорядник наполягав: «Хтось почне робити ставки на портрет сина? Хто починає? Сто доларів, двісті?» Пролунав ще один сердитий голос: «Ми не приїхали сюди по цю картину. Покажіть нам Ван Гога, Рембрандта, Рафаеля! 

Покажіть нам нарешті те, що дійсно чогось варте!» Але розпорядник вперто продовжував: «Син! Син! Хто візьме сина?» 

Через якийсь час здалеку пролунав тихий голос. Це був голос старого садівника, який все своє життя прожив тут, з батьком та його сином. «Можу дати десять доларів за цю картину...» Це були всі гроші, які він мав. «Десять доларів! Хто більше?», – вже веселіше звучав голос розпорядника. «Віддайте йому цю картину за десять доларів і давайте вже приступимо до справжнього діла!»

 «Десять – раз! Десять –два!... Хто більше, леді та джентльмени?!» Гості вже не приховували свого обурення. Атмосфера в залі ставала все напруженішою. Невже вони, такі поважні і багаті, повинні витрачати свій дорогоцінний час на якісь нісенітниці! Пильний погляд кожного зосередився на маленькому молоточку. В їхній вухах вже чулося: «Продано!» і тоді...

«Десять доларів – три! Продано!» Чоловік, який сидів у другому ряду, гарячково закричав: «Давайте вже, на кінець, приступимо до колекції!» Але розпорядник повільно відклав свій молоточок: «Вибачте, але торги закінчено». У залі настала мертва тиша. «Коли мені запропонували вести аукціон, то попередили про одну умову... одне побажання власника. Мені було заборонено розголошувати цей секрет до тих пір, поки не куплять портрет сина. Справа в тому, що на аукціон повинна виставитись лише ця одна картина. Хто придбає її, той і стане власником всього майна, включаючи і саму колекцію картин. Той джентльмен, який купив «Портрет сина», і є спадкоємцем». 

Дві тисячі років тому народився Син, Батько якого послав його на страшну смерть за нас. Набагато сильніше, ніж на аукціоні, на «торжищі нашого життя» звучить зараз: «Син,Син! Хто прийме Сина?»

Хто прийме Сина, той одержить все!

"ТРИ КЕДРА" ПАУЛО КОЭЛЬО

Раздумья после прочитанного  

Наталия Пищук

Как повествуется в одной знаменитой древней легенде, некогда в прекрасных рощах Ливана родились три кедра. Кедры, как всем известно, растут очень-очень медленно, так что наши три дерева провели целые века в раздумьях о жизни и смерти, о природе и человечестве.

Они видели, как на землю Ливана прибыли посланники царя Соломона и как затем, в битвах с ассирийцами, земля эта омылась кровью. Они видели лицом к лицу заклятых врагов – Иезавель и пророка Илию. При них был изобретен алфавит. Они дивились, глядя, как мимо проходят караваны, груженные красочными тканями.

И в один прекрасный день кедры решили поговорить о будущем.

– После всего, что мне довелось повидать, – сказал первый, – я хотел бы превратиться в трон, на котором будет восседать самый могущественный царь на земле.

– А я хотел бы стать частью чего-то такого, что на веки вечные победит Зло, – сказал второй.

– А что до меня, – сказал третий, – то я желал бы, чтобы люди, глядя на меня, всякий раз вспоминали о Боге.

Прошли долгие годы, и вот в лесу появились дровосеки. Они срубили кедры и распилили их.

У каждого кедра было свое заветное желание, но реальность никогда не спрашивает, о чем мы мечтаем. Первый кедр стал хлевом, а из остатков его древесины соорудили ясли. Из второго дерева сделали грубый деревенский стол, который позже продали торговцу мебелью.

Бревна от третьего дерева продать не удалось. Их распилили на доски и оставили храниться на складе в большом городе.

Горько сетовали три кедра: «Наша древесина была так хороша! Но никто не нашел ей достойного применения».

Время шло, и вот однажды звездной ночью некая супружеская пара, не нашедшая себе крова, решила переночевать в хлеву, построенном из древесины первого кедра. Жена была на сносях. Той ночью она родила сына и положила его в ясли, на мягкое сено.

И в тот же миг первый кедр понял, что мечта его сбылась: он послужил опорой величайшему Царю Земли.

Несколько лет спустя, в одном скромном деревенском доме люди сели за стол, сделанный из древесины второго кедра. Прежде, чем они принялись за еду, один из них произнес несколько слов над хлебом и вином, стоявшими на столе.

И тут второй кедр понял, что в этот самый миг он послужил опорой не только чаше с вином и блюду с хлебом, но и союзу между Человеком и Богом.

На следующий день из двух досок третьего дерева сколотили крест. Через несколько часов привели израненного человека и прибили его к кресту гвоздями. Третий кедр ужаснулся своей участи и принялся проклинать жестокую судьбу.

Но не прошло и трех дней, как он понял уготованную ему долю: человек, висевший на кресте, стал Светочем Мира. Крест, сколоченный из древесины этого кедра, превратился из орудия пытки в символ торжества.

Так исполнилась судьба трех ливанских кедров: как это всегда бывает с мечтами, мечты их сбылись, но совсем иначе, чем они себе представляли.

Разве не так в нашей жизни? Мы мечтаем, строим планы, надеемся, ожидаем иногда чуда, иногда просто звонка, стука в дверь. Иногда люди ищут всю жизнь, а иногда находят за день. Иногда мы ждем, а иногда заставляем кого-то ждать нас. Иногда мы встречаем кого-то, и нам кажется, что это навсегда, а иногда провожаем и понимаем, что так и должно было быть. Иногда мы стремимся к общению, расширяем круг знакомых, куда-то спешим, к кому-то торопимся, а порой хочется просто закрыть глаза, и больше ничего не надо – только ты и тишина, вселяющая спокойствие в твою душу. Иногда мы отключаем все телефоны, лишь бы нас никто не беспокоил, а иногда сидим, обложившись телефонными трубками, и не в силах вздохнуть, дрожим от нетерпения в ожидании одного-единственного звонка. Иногда мы ждем бурных страстей, как в любовном романе, а иногда одного поцелуя достаточно, чтобы почувствовать всю нежность. И уходя, мы никогда не уходим до конца, оставляя частичку себя тому, с кем прощаемся, и он, даже очень захотев, никогда не сможет выкинуть эту частичку, потому что слияние и поглощение – основная суть этой игры под названием «Жизнь». Иногда мы кутаемся в одеяло и все равно не можем согреться, потому что на самом деле нам холодно не снаружи, а там, внутри, в сердце. Иногда… Иногда… Иногда нам так нужно обнять кого-то и услышать всего три слова – «ВСЕ БУДЕТ ХОРОШО» – и заснуть на чьём-то плече, и выплакаться кому-то, попросить остаться и не оставлять тебя одного… И уходя хочется услышать: «Останься. Останься навсегда…».

Нам кажется, что наши планы рушатся, что не осуществляются наши мечты, что нам просто не везёт. А в жизни чаще всего бывает по-другому. Зациклившись на каком-то деле, плане, мечте, мы иногда не понимаем, что надо ещё смотреть по сторонам. Там тоже жизнь. И, возможно, уводя нас в сторону от одного дела, нас ведёт к другому, ещё более нужному и прекрасному. Но мы, думая только о том, что хотим иметь сейчас и сразу, не замечаем порой, какое благо нам подаётся. Мы не открываем дверь этой возможности, потому что настроены на другую, мы ждём чего-то далёкого, недоступного, и упускаем то, что вот здесь, под руками. Мы порой ждём принца на белом коне, не замечая, возможно, судьбой данного нам человека из соседнего подъезда. Вы спросите, как научиться этому... Когда-то мой отец говорил мне словами мудреца: «Человек предполагает, а Бог располагает». Исходя из этих слов, задумываешься над своей жизнью, жизнью близьких и знакомых тебе людей. Как горько иногда бывает смотреть на некоторые семьи во время принятия решения, куда же пойдёт учиться и приобретать будущую профессию ребёнок-выпускник школы. Папа и мама врачи, а ребёнку по душе изучение литературы, ребёнок – филолог, поэт. Под невероятным давлением родителей ребёнок сдаётся и идёт учиться в медицинский. И потом всю жизнь он должен ломать себя, приходя на нелюбимую работу. Хорошо, если из него получится хороший врач. А если следы нелюбимого занятия дадут о себе знать? Или так. Родители решают, что их дочь должна быть экономистом; им кажется, что она будет от этого богаче, весомее в обществе, просто значимее и убеждают её учиться в нелюбимом вузе. Потом встречаю эту девочку, когда-то такую влюблённую в английский язык, в школьные пьесы по Шекспиру, в стихи Роберта Бернса в … магазине, где продают книги на иностранных языках иностранных и отечественных издательств. Её мечта осуществилась вот так… А, возможно, потеряли от этого какие-то дети в школе, не получившие влюблённого в своё дело учителя, и теперь у них тот учитель, который должен был стать юристом или экономистом. А ведь таких примеров много, очень много. А не лучше ли дать возможность самим детям разобраться в себе, прислушаться к их внутреннему голосу, а потом уже начинать советовать, помогать или … или мешать. Нам, взрослым, порой кажется, что наше мнение единственно правильное. Я не даю рецептов, не предлагаю решение проблемы, так как послушание и прислушивание к родительским советам – дело очень нужное и правильное. Я просто призываю и родителей, и детей отдать свои мечты Богу и не унывать, когда что-то не совершилось, потому что это лишь свидетельство того, что у Бога насчет вас Свои планы.

КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ. До святинь Почаєва...

17 жовтня 2006.       Яковюк Олександр, заступник редактора газети «Дзвін» Прес-служба Кам'янець-Подільської єпархії

З благословення архієпископа Кам'янець-Подільського й Городокського Феодора, стараннями викладачів Кам'янець-Подільського ліцею Н.Піщук і О.Сцісловської для учнів 9-х класів була організована паломницька поїздка у Свято-Успенську Почаївську Лавру.

Почаївська Лавра - це серце не тільки Почаєва, але й усієї Волині. Це місце, де б'ється пульс чернечого життя, звідки розливається благодатна сила, що освячує життя не тільки насельників монастиря, але й усіх тих, хто з вірою просить допомоги у Пресвятої Богородиці та угодників Божих.

Перша святиня, яка зустріла дітей у величному Свято-Успенському соборі - стопа Пресвятої Богородиці. Серед багатьох історій, пов'язаних з цією святинею, юні паломники почули про диво, яке зацікавило їх найбільше. Це відбулося майже два століття тому. Одна сліпа дівчинка, яка хворіла в дитинстві на віспу, разом зі своєю бабусею прийшла в обитель із Кам'янець-Подільського. 7 днів вони йшли в Почаїв з однією метою - поклонитися святиням і одержати зцілення. Їхні сподівання не виявилися марними. Маленька дівчинка випила святої водички та вмилася. В ту ж мить, немов завіса спала з очей хворої, і вона прозріла.

Далі гостей очікувала зустріч ще з одним дивом - іконою Божої Матері «Почаївська». Це та сама ікона, яка ще в XVI ст. була привезена митрополитом Неофітом з Греції й подарована місцевій поміщиці Анні Гойській. Дітей цікавила історія обителі та життя насельників, адже красу монастиря, його духовну силу становлять не лише чудово розписані храми, але й мешканці обителі.

      

Спускаючись анфіладою сходів, гості потрапили в печерний храм, де почивають мощі святих угодників Божих - преподобних Іова й Амфілохія Почаївських. Далі прочани відвідали Свято-Духівський скит, розташований у трьох кілометрах від Лаври. Після короткого екскурсу в історію обителі, вони приклалися до святинь, що знаходилися в стінах монастиря. Багато вражень було в юних прочан біля колодязя за Всіхсвятським храмом. Беру я кружку, черпаю воду з величезного монастирського цебра (12,3 л) і виливаю в колодязь. Через 15 секунд вода досягає глибини колодязя. І тут шквал емоцій: «Ого, як глибоко!» - «А яка глибина?» - «100 метрів». - «Дивовижно! Ніколи  такого не бачили».

Вертаючись дорогою до скиту, прочани відвідали чернечий цвинтар, помастилися святим єлеєм з лампадки, що горить на могилці, де спочивають мощі преподобного Амфілохія. Діти уважно вислухали житіє святого подвижника, розказане сторожем цвинтаря Михайлом, який був знайомий з преподобним.

Доїжджаючи до Кременця перед паломниками став вибір: Свято-Богоявленський жіночий монастир або святе джерело праведної Анни. Одноголосно вирішили - джерело. Правда, з бажаючих викупатися був тільки один Андрійко. Всіх налякала температура води +8°С. За три дні до поїздки Андрій сильно поранив палець на нозі, й ходити було важко. Його мама, Наталія Андріївна, все заспокоювала: «Потерпи трішки. Ось приїдемо додому, сходимо в лікарню, зробимо знімок. А там як Бог дасть». Занурився, ще й ще раз. «Ну, як себе почуваєш?» - «Начебто б нормально», - відповів Андрій, тремтячи від холоду. Мама Андрія була впевнена, що син, викупавшись у холодному джерелі, не простудиться. І він не тільки не занедужав, а ще й одержав зцілення. Наступного дня після поїздки в Наталії Андріївни вранці пролунав дзвінок - дзвонила ще одна учениця, яка розповіла про те, що на джерелі теж одержала зцілення - давня рана на нозі почала загоюватися.

Коли під'їздили до Кам'янця, за вікном було темно. На той час у салоні автобусу запанувала свята, благодатна тиша. Згадалися слова з пісні групи «Любе»: «А мы туда колесили с потехами, песни пели, снимали кино. А когда мы обратно ехали, просто молча смотрели в окно». Для кожного з них сьогодні розпочався новий виток у житті. Вони побували у святині, й напевно кожний, вертаючись додому, ставив собі безліч питань, намагаючись знайти на них відповіді. 

...Дивлюсь я на хлопців, які стали мені за цей час рідними, і думаю: «Господи! Якщо хоч один з них наблизиться до Тебе, відчує Твою присутність, то недаремна праця, покладена в основу їхнього виховання батьками й викладачами». Для кожного з них сьогоднішня поїздка - ще один потужний поштовх у справі спасіння власної душі, можливість наблизиться до православної віри, щоб виконати своє призначення на землі й знайти вічне спасіння. Безсумнівно, що благодать Божа торкнулася дитячих сердець, які ще не встигли зачерствіли. А це викликає лише радісний подив та глибоку вдячність...